Дещо про танці
[взломанный сайт]
Існують такі види латиноамериканських або (як ще кажуть) бальних танців: ча-ча-ча, самба, румба, джайв, квікстеп, пасадобль, фокстрот, танго і віденський вальс.
Танго [Tango]
Прийнято вважати, що танго – це аргентинський танець. Та якщо ви запитаєте про танго в Бразилії, Мексиці, Болівії, Парагваї, на Кубі та в Іспанії, то в кожній з цих країн вам впевнено дадуть відповідь, що це їх національний танець. Цей танець довго торував собі дорогу, адже його вважали геть непристойним. Одним із самих енергійних захисників танго в Європі став Каміль де Ріналь – відомий французький хореограф, композитор, письменник і організатор багатьох танцювальних змагань. Ріналь в парі з популярною танцюристкою Габріел Рей продемонстрував танго провідним лондонським театральним імпресаріо; але ті, хоч і визнали достоїнства танцю, все ж не наважилися показати його чопорному англійському глядачеві. Тоді Ріналь створив в Ніцці групу ентузіастів, які поставили собі за мету звільнити танго від тих чисто аргентинських рис, які заважали його офіційному визнанню, та заразом спростити його, зробити його доступнішим для навчання. Цікаво, що до числа ентузіастів входили люди самих незвичайних категорій: від художників і музикантів – до великої російської княгині Анастасії. Роки, які передували Першій світовій війні, були часом найбільшого розквіту танго, періодом тангоманії, дуже подібними на історію з полькою три чверті століття назад. Аргентинський варіант танго, який існує і нині, виконується під повільнішу музику, це достатньо “локальний” танець, його запросто можна танцювати на невеликих площадках. В аргентинському танго використовується багатство різноманітних рухів ніг та стоп. Для цього танцю характерна велика драматичність виконання. В 1920-1921 роках після “Великої Конференції” в Лондоні танго було остаточно стандартизовано. Залишені в ньому риси мілонги, які визначають м’який, спокійний характер танцю, що акцентує увагу на рухах ніг, були драматичним чином змінені в Парижі 1930-х року. З тих пір танго стає переплетенням величавої, гордівливої осанки, привнесеної в нього з інших танців, і різких, уривчастих рухів, які стали основною рисою сучасної хореографії танцю. Акцент змістився на специфічні для сьогоднішнього конкурсного варіанту танго положення корпусу та голови. Сучасне танго – це фантастична за своїм розмаїттям образів мова, які може розказати ще багато про що.
Віденський вальс [Viennese Waltz]
Знаменитий віденський вальс, вальс романтичної пори, таке собі продовження Французької революції, типовий натхненний танець неспокійного серця. Цей вальс досі залишився майже незмінним, як і раніше. Тільки дві фігури, що змінюють одна одну: повороти вправо та вліво. Віденський вальс – структурно простий, жодних складностей, але він переповнений енергією. Протягом 200 років ніхто не в змозі був змінити простеньку сутність цього танцю.
Можливо, лендлер був батьком віденського вальсу, тоді італійська вольта ( яка першою встановила своєрідний рекорд в танцях, що виконувались в розмірі ¾) стала його мамою.
В перші два десятиліття XIX століття основні па і фігури лендлера та вольти були “підігнані” під визначений музичний ритм – і основний крок віденського вальсу благополучно з’явився на світ.
Таким чином, назва цього танцю дуже умовна – до Відня він не має жодного відношення, якщо не рахувати того, скільки чарівних мелодій в його ритмі та стилі були написані батьком і сином Штраусами. І якщо не акцентувати уваги на тому, що мабуть, самий граціозних бал сучасності щорічно відкривається цим танцем саме в австрійській столиці.
В шістдесятих роках вже нашого століття відбувалася величезна суперечка між Німеччиною та Великобританією з приводу того, скільки і які фігури віденського вальсу можуть бути включені до конкурсної програми. Не вдаючись в подробиці цієї дискусії, слід констатувати, що сам факт виникнення такої говорить по величезний потенціал віденського вальсу і зберігає за цим танцем велике майбутнє.
Фокстрот [Foxtrot]
З власне “Фокстротом” Європа познайомилась лише після Першої світової війни. говорять, що ця назва танцю походить від прізвища відомого танцюриста Гаррі Фокса, який вдало популяризував “новий” танець на сцені одного з нью-йоркських театрів в 1913 році. Фокс вніс додаткову плутанину в складну танцювальну термінологію, маючи намір увічнити своє ім’я.
Справа в тім, що спочатку фокстротом у військовому середовищі називали особливий крок коня – аллюр, а варіанти сучасного фокстроту виконувалися ще у вікторіанську епоху під назвою уан-степ та ту-степ (в залежності від того, скільки кроків необхідно було виконувати на один такт – один чи два). Однак нова (“коняча”) назва “фокстрот” була дуже доречною – вона повністю виражала тодішню сутність цього танцю: на початку століття фокстрот танцювався в темпі 120 ударів в хвилину і відрізнявся досить поривчастим характером.
Фокстрот швидко завоював популярність у Нью-Йорку, а потім і в Лондоні. Його шумний успіх пояснюється, зокрема, одною обставиною: фокстрот у той час став першим відкритим протестом старомодним танцям вікторіанської епохи: саме цей танець вперше в XX столітті почав виконуватися без будь-якої виворотності – стопи танцюючих були абсолютно паралельні. Можна уявити собі, яку грандіозну революцію здійснив фокстрот в танці – по своїй ідеї вона може зрівнятися з Великою Французькою, несучи свободу від всяких архаїзмів, таких як третя танцювальна позиція, і відповідно похитнула монополію танців вікторіанської епохи.
В 1922 році основний крок фокстроту став виконуватися під повільнішу музику, а в 1927 році танець отримав свою остаточну назву – повільний фокстрот, і, схоже вже назавжди, закріпив за собою плавний рух по паркету.
Квікстеп [Quickstep]
Якщо ви ставити собі мету збільшити швидкість, “наростити” кроки і накрутити побільше поворотів, то скоріше будете танцювати квікстеп, ніж справжній фокстрот. Для такої рафінованої та спеціалізованої форми цього танцю необхідно велике приміщення.
Квікстеп виріс із фокстроту – це прописна істина. Корені цієї музики губляться в культурі північно-американських негрів, і тому не дивно, що два широких, вольяжних, європейських (!) фокстротних кроки дуже важко було вкласти в такий темп.
В подальшому для повільного фокстроту музика була спеціально стандартизовано-розтягнута, та думка законодавців танцювальної моди, очевидно, працювала наступним чином: “Добру ж не пропадати! Навіщо ж розлучатися з уже існуючими, прекрасними, “швидкими” аранжуваннями – під них можна придумати новий танець!”
Англійці з ентузіазмом взялись за справу: модернізували оригінальний чарльстон та надали йому характерних рухів фокстроту. Обізвали цю суміш “Quicktime Foxtrot and Charleston” (щось на зразок “швидкого фокстрото-чарльстона” та з великим успіхом продемонстрували на Чемпіонаті Світу 1927 року. Трохи раніше, починаючи з 1923 року. після знаменитого виступу в Великобританії оркестру Пола Уїтмена, фокстрот стали по-всякому схрещувати з такими танцями, як шіммі та блек-боттом.
В результаті всіх цих експериментів і народився сучасний квікстеп – танець швидких кроків під 200 ударів в хвилину (50-52 такти), в якому використовуються як основні фігури повільного фокстроту, так і привнесені ззовні швидкі фігури.
Самба [Samba]
Самба – танець африканського походження, та найбільший розвиток цей енергійний танець отримав в Бразилії – і тепер, дивлячись на відомі бразильські карнавали, головним танцем яких є самба, тяжко сказати, що бразильці виконують, в цілому, не свій рідний танець.
В XVI столітті португальці завезли до Бразилії не тільки величезну кількість рабів з Анголи та Конго, але по дорозі “захопили” з собою багато африканських танців, в числі яких були Catarete, Embolada та Batuque.
Змішаний танцювальний стиль виник в тридцятих роках XIX століття та мав в собі складно-плетені фігури негритянських танців та поворотно-коливальні рухи корпусу, характерні для індіанських танців. Пізніше карнавальна хода, яка базується на цьому стилі, доповнились рухами капогабани. Народився в результаті цих нашарувань танець з назвою Lundu.
Походження назви «самба» дуже туманне, хоча слово “Zambo” означає дитину негра та туземки (мулатки). “Zembo Quessa” (Samba) пізніше поєднався з Maxixe – танцем також бразильського походження, подібним до Та Ту-Степ.
Цей танець з’явився в Америці на початку XX століття, а в Європі став популярним після 1905 року після показу в Парижі. Про нього тоді говорили, що це танець з рухами польки під музику Хабанейри.
Та хоча самба була вже включена до складу конкурсних танців, світ по справжньому відкрив для себе її тільки після всесвітньої виставки в Нью-Йорку в 1939 році. В 1956 році Пьєр Лавель настільки вдало обробив самбу, що танець отримав всесвітню славу. Він же і стандартизував танець для міжнародного конкурсного виконання. Сучасний варіант самби будується на змішуванні дуже різноманітних ритмів, які інколи надто далекі від древньої музичної основи танцю. Ці накладення та танцювальне запозичення легко прослідкувуються в стандартному наборі самби, частина з яких виконується в четвертному ритмі, а частина в менш складному половинному ритмі, в прямому положенні корпусу і в переміщенні ваги тіла вперед, переважно на великі пальці ніг.
Ча-ча-ча [Cha-Cha-Cha]
Складається враження, що відомий англійський вчитель танцю Пьєр Лавель побував на Кубі не один раз: після свого відвідування в 1947 році він модернізував румбу, а через п'ять років гаванські танцівники, схоже, спонукали Лавеля на створення нового танцю. На цей раз вивчення афро-бразильської культури на Кубі переконало Лавеля, що румбу можна танцювати в швидшому ритмі та з додатковими кроками, які відповідають додатковим ударам музики. Коли Лавель повернувся до Англії, він не забарився представити побачене як зовсім новий незалежний танець.
В 1954 році цей танець був описаний як “мамбо в ритмах гуаро”. ”Гуаро” - це музичний інструмент, який складається з висушеної дині та зазубреної палички (звук створюється через тертя паличкою об диню).
Мамбо – національний танець Гаїті – вперше був представлений на суд західної публіки в 1948 році. Слово “мамбо” – ім‘я жриці вуду – прийшло з африканської релігії. Ось чому ча-ча-ча має свої корені і в релігійних, ритуальних танцях Західної Африки. Існує три форми мамбо – одиночна, подвійна та потрійна. В останній з них виконується 5 кроків в один такт – і саме ця форма переросла в підсумку в ча-ча-ча. Танець мамбо після Другої світової війни завоював власну самостійну популярність, однак йому довелось задовольнитися лише виконанням на дискотеках – білет на паркет престижних бальних конкурсів цьому танцю, на відміну від ча-ча-ча, не було замовлено.
Ча-ча-ча танцюють в темпі 120 ударів на хвилину. Положення корпусу таке ж як і в самбі – з перенесеною вагою тіла на носки. Перший крок –сильніший, виразний, що підкреслюється більшою тривалістю виконання, у порівнянні з іншими чотирма кроками. Композиції в цьому танці такі ж різноманітні, як і грайливі: одна з них називається “полювання” і полягає в тому, що один з партнерів повертається спиною до іншого – такий собі жарт у дусі народного танцю. Словом, на відміну від ліричної, “дорослої” румби, танець ча-ча-ча скоріше подібний на ексцентричного підлітка – неслухняного та вередливого.
Румба [Rumba]
Вважається, що румба з’явилася в Латинській Америці (точніше на Кубі) разом з африканськими рабами. Їх танці відрізнялися тим, що рухам тіла (а не ніг чи рук окремо) в ним віддавалася велика перевага. Тіло танцювало, виразно та захоплююче, ноги йому тільки допомагали досягнути потрібного ефекту.
В XIX столітті цей танець, популярний в Гавані, поєднався з європейським контрдансом. Назва “румба”, можливо зявилась завдяки терміну “rumboso orkestra”, що означав в 1807 році, музикантів, які виконували музичні мелодії.
В Іспанії слово “rumbo” означає “вечоринка”, “раут” , “rumba” можна перекласти “звалювати докупи “, а “rhum” – це звичайно ж ром – популярний напій в країнах Карибського басейну – і кожне з цих слів могло стати поштовхом для назви нового танцю.
Дехто стверджує, що спочатку румба являла собою сексуальну пантоміму, інші кажуть, що кубинська румба з’явилася як копіювання поведінки тварин, треті зауважують, що характерна для цього танцю нерухомість плечей повинна нагадувати нам положення рабів, що несуть важкий вантаж. Назва одної з фігур румби “кукарача” має ймовірно походження від “тараканів” : “cockroach” англійською «таракан» (можливо, цей рух спочатку був імітацією рухів при розчавлюванні цих тварюк).
Популярна мелодія румби “La Paloma” була відома на Кубі ще в 1866 році. Після Другої світової війни все той же Пьєр Лавель під час свого перебування в Гавані помітив, що американська румба танцюється в дещо іншому ритмі, ніж місцева кубинська румба. Після повернення до Великобританії Пьєр та Доріс Лавель, які мали свою танцювальну школу в Лондоні, розробили (на основі гаванського) повноцінний варіант виконання цього танцю – кубинську румбу. Саме ця форма танцю і є сьогодні частиною стандартної кубинської румби, що входить до латиноамериканської програми всіх змагань спортивних бальних танців.
В сучасному варіанті танцю багато з основних фігур розказують всім знайому історію взаємостосунків між жінкою та чоловіком, яка не втрачає гостроти.
Зваблювання – з усіма його старовиннми штучками, пристрасними піддражнюваннями, дилемою між домінуванням та покорою – ось основний мотив румби. Віковічна гра в любов.
Пасодобль [Paso Double]
Пасодобль – це єдиний латиноамериканський танець, жодним чином не пов’язаний з африканською культурою. Корені пасодоблю в Іспанії.
Назва “пасодобль” іспанською означає “подвійний крок” і, можливо, походить від “Paso a Dos”, що означає танець для двох. Воно також відноситься до характерних кроків маршу, який можна рахувати “1, 2 кроки” вправо і стільки ж вліво. Рухи пасодоблю протиставляються віковічним іспанським крокам, які було прийнято виконувати на кожен музичний такт тільки по одному.
Пасодобль прямо пов’язаний з екзотичним видом іспанської культури – коридою. По суті, це танець красунчика-тореро, який вміло маніпулює своїм червоним плащем перед розгніваним биком. Музика пасодоблю в свою чергу базується на маршових інтонаціях, характерних для відкриття пишної церемонії кориди. Складні композиції пасодоблю являють собою стилізацію основних фігур, що виконуються тореро на арені: “атака”, “удар мулети”, “синкопована розлука”, “вероніка”... Остання фігура малює немов би рух плаща тореадора, це дуже красива фігура пасодоблю, в якій партнерка рухається навколо партнера, демонструючи плащ тореро, яким той керує, заманюючи та збуджуючи бика.
Після Другої світової війни пасодобль став демонструватися на конкурсах бальних танців. Конкурсний варіант пасодоблю виконується з високо піднятою грудною кліткою, широко розправленими та опущеними плечима, голова повернута в сторону та ледь повернена в сторону та вниз (викладачі пасодоблю радять танцюючим постійно слідкувати за биком). Більшість кроків вперед починається з каблука. Характер пасодоблю вимагає деталізації коротких і різких, та чітко виражених рухів корпусу. Цьому танцю не властива половинчатість та розслабленість.
Часто пасодобль ставиться на мелодію “Espana Cani” (цигансько-іспанський танець), що відрізняється характерним триразовим нарощуванням ритму. Такий яскравий стрій музики додатково підкреслюється драматично-виразними позами танцюючих, що перетворює виконання пасодоблю на справжній спектакль.
Джайв [Jive]
Найімовірніше, цей танець походить з південного сходу США, де він дуже популярний серед чорношкірого населення вже майже 100 років. Однак сучасний джайв дуже нагадує і військові ритуальні танці індіанців Флориди. Ось чому історики танцю перебувають в здогадках: чи то так неграм сподобався індіанський танець, що вони тепер на всі 100 вважають його своїм власним, чи то індіанці скопіювали рухи індіанських рабів та пристосували їх для власних потреб.
У 80-ті роки ХІХ століття на півдні Америки негри влаштовували справжні змагання на краще виконання цього танцю, в якості призу для переможця зазвичай давали великий пиріг, тому цей танець стали називати “cakewalk” (кейк-уок). Кейк-уок найчастіше складався з двох частин, які змінювали одна одну: величаво-серйозна хода пар переростала в енергійну і буйну демонстрацію самого танцю. Єдине, що об’єднувало ці дві частини вистави – прекрасні костюми. Можливо тому музика під яку виконувався Кейк-уок, а в подальшому і інші танці, стала називатися “регтайм”: “rag” англійською означає “шмаття”, “лахміття” і в переносному значенні “наряд”, “одяг”. Хоча, швидше за все назва, цієї музики народилося завдяки характерному для нього, синкопованому, мов би рваному ритму (“ragget”). Регтайм та танці, які виконувались під цю музику, стали дуже популярними серед чорного населення Чикаго та Нью-Йорку.
На самому початку 1927 року джайвом захоплювалася виключно молодь. Старше покоління його не схвалювало. Навіть намагалися заборонити виконання Джайву в танцювальних залах. Пояснювалось це зазвичай тим, що джайв, нібито не може бути прогресивним танцем: танцюється він на одному місці, на відміну від всіх правильних танців, які виконуються суворо по колу в напрямку проти годинникової стрілки. Гаряча підтримка молоді забезпечила Джайву не лише яскраве життя на конкурсній сцені, але й його трансформацію у форми свінгу, бугі-вугі, бі-бопу, року, твісту, диско і хастлу.
